Діти як майбутнє - Форум
[ Нові повідомлення · Учасники · Правила форуму · Пошук · RSS ]
Сторінка 1 з 11
Форум » Різне » Донечки та синочки » Діти як майбутнє (демографиічне питання та трошки особистих думок)
Діти як майбутнє
КостянаяДата: Субота, 26.03.2011, 07:43 | Сообщение # 1
Подполковник
Група: Користувачі
Повідомлень: 116
Репутація: 2
Статус: Offline
Коли я навчалася в школі, в нас нас першому поверсі висів дуже банальний плакат зі слоганом "Діти - це наше майбутнє". Школа була досить старою, хоча й не найстарішою в місті, тому такі слогани сприймалися в юнацькому віці як пережиток радянської пори, щось нудне й незрозуміле. Мені здається, зовсім немає сенсу вішати такі плакати в школах, це, скоріше, для зрілих особистостей нагадування. Ось і мені тоді казалося: навіщо згадувати якесь майбутнє, в мене є моє сучасне життя, і я ним майже зовсім задоволена (майже - тому що який же підліток буває задоволеним цілком? =))
Але все так швидко минулося, що тепер, коли мені 29 років і я маю власну дитину, мені дуже страшно робиться інколи...не знаю, навіщо я це пишу, але можливо мої думки та мої помилки комусь допоможуть зрозуміти щось важливе про це життя і про себе...сподіваюся.
За мірками мого міста, родина в нас була велика. В бабусі було п`ятеро дітей, моя мама - друга за віком. Тому в мене вистачало і двоюрідних сестре з братами, і тіток, і рідна сестра є. І якось воно так існувало, що вся ця купа родичів, видавалося, буде назавжди, і самим нічого створювати не доведеться.
Спершу померла бабуся, потім дідусь. Потім же одна тітка. Двоюрідні сестри з братами кудись роз"їхалися, і водночас із частинки великої родини я якось перетворилась на людину, що живе у власному мікрокосмі, майже не стикаючись з рідними собі по крови особами. Це було якость не те, що несподівано - бо не водночас, але в якійсь момент дуже страшно усвідомити, що в тебе майже не залишилося близьких людей. А дивлюся я на свого синочка, і мені здається, що йому буде ще гірше. Тому що покоління наших батьків мало хоча б по 2-3 дитини, нам було з ким спілкуватися. А вже наше покоління дітей або зовсім не має, або має одну дитинку - і все, край. Серед моїх сестрер та братів я на цей час єдина, у кого є діти, і це страшно sad Не розумію, чому так сталося, чому прабабусі народжували і під час голоду, і під час війни, а ми в наш відносно стабільний час не хочемо поступатися власним комфортом. Ось я читала статтю про Нехворощу на цьому сайті, і мені дуже боляче по серцю різанула фраза - "Мабуть, все ніколи село не відродиться після руйнації, що спричинив голод 32-33рр" (цитата не дословна, вибачаюся). Знаєте, я все розмірковую останні дні над цими всіма питаннями. Я же шукала Андріївку Нехворощанського району, але не могла знайти, бо вже не існує такого району. Це мене дуже вразило, зізнаюся. Бабуся розповідала, як в дитинстві жила в селі, і мені видавалося, що села будуть завжди, що вони завжди існували и ніщо їх не порушить...це, мабудь, досить наївно звучить, але чомусь я досить довгий час жила з цією майже дитячою думкою. Мовляв, міста виникають та зникають, а села в нас будуть завжди. Пам"ятаю, як до нас в гості приїздили бабусині родичі з села, коли я була дитиною. Як для міста, в нас досить великий будинок, 6 кімнат, але міста всім не вистачало, спали на полу. І це було дуже весело, згадую, як до ночі не могли вгамуватися, сміялися, метушню заводили на ковдрах, що поклали на підлогу, і жартували, і веселися...і вся ця доброзичлива метушня видавалася такою справжньою, повною життя, на відміну від чинних гостювань наших міських родичів, де ми неквапливо пили чай (інколи - з блюдець, як в старі часи, деяки старі тітки так полюбляли).
Дуже страшно усвідомлювати, що родина зникає майже на твоїх очах. Хочеться щось зробити, щоб цього не сталося, але ж не накажешь людям народжувати, якщо вони самі не хочуть. Про себе тільки можу зазначити...мене якось в юності лякала думка про дітей, зізнаюся. Ну що ми знаємо про них? Нам популярна культура мимохідь нав"язує цілу низку стереотипів, і вони вкорінюються в голові, і здається, що це твоє власне знання. Діти - це вічний клопіт, брудні пелюшки, крики, соплі, відсутність вільного часу, так нам здається. І це відлякує. Життя в наш час дуже цікаве, багато з"явилося всього, чого раніше неможливо було уявити. Ті ж самі мобілки взяти - ще 10-12 років тому в наших краях це була розкіш, яку собі могли дозволити хіба що вельми заможні люди. А тепер в кожної пенсіонерки-бабусі в кошику дзвенить)) Тобто, на очах змінюється життя, багато чого робиться простішим. Але головні питання існування чомусь простішими не робляться, старі родини зникають. Я не хочу зараз обговорювати, хоть прийде натомість, це дуже сумне питання і сильно політизованне. Мені зовсім іншим хотілося поділитися.
Ось вже півроку в мене є дитинка. І за чей час я зі здивуванням зрозуміла, що так звані стереотипи щодо дітей, які нам настирливо нав"язувалися - це все сучасна міфологія, не більше того. Раніше, зізнаюсь відверто, я не розуміла, навіщо то люди самі собі роблять клопіт. А зараз я розумію, що (банально, проте факт) діти це і є справжнє щастя. Дивитись на це крихітне створіння, та пізнавати в ньому власні риси, та риси своеї коханої людини - це невимовне задоволення. За звичай, люди рідко згадують ранній період власного дитинства, а коли в тебе самого з"являється дитина, це майже як шанс вдруге повернутися в дитинство, тільке ще цікавіше, бо у власному дитинстві, мов у тумані, багато чого не розумієшь і не можешь. Мені раніше видавалося, що поети сильно перебільшують, коли кажуть про те, що людина буде існувати вічно, подовжена в своїх дітях. Тепер я розумію, що це є документальна істина, ниякої бурхливої поетичної фантазії. І водночас, коли знаходишь в своїй дитинці щось зовсім невідоме, якусь примітну і цікаву рисочку, яку не можешь пригадати та впизнати ані за собою, ані за чоловіком, робиться дуже цікаво дізнатися все, що можливо, про власних пращурів - чи це хтось із них крізь темряву часу проглядає до тебе в твоєму сині, чи це щось зовсім нове, чого же не було на цьому світі...розумієте мене?
Чи є в вас діти, друзі? Розкажіть, давайте ділитися розповідями про своїх діточок. Це ж найголовніше, задля чого мі живемо. А в кого діточок ще немає, вони це зрозуміють потім, сподіваюсь smile Я ж зрозуміла...

*вибачте за сумбурну та многослівну оповідь, я трохи хвилююся*


Звезды - невод, рыбы - мы, боги - призраки у тьмы.

Повідомлення відредагував Костяная - Субота, 26.03.2011, 07:44
 
sputnicaДата: Вівторок, 14.06.2011, 23:28 | Сообщение # 2
Генерал-лейтенант
Група: Адміністратори
Повідомлень: 584
Репутація: 14
Статус: Offline
Зараз демографічна ситуація в нашому селі не з найкращих...хотілось би...та що ж поробиш...В 1й клас йтиме 14 чоловік (4 хлопчики і 10 дівчаток).А чому ми в наш час народжуєм по одній дитині?Питання складне, як на мене. Багато причин
 
Форум » Різне » Донечки та синочки » Діти як майбутнє (демографиічне питання та трошки особистих думок)
Сторінка 1 з 11
Пошук:

Нехвороща © 2008-2016